nashdimpoltava

Лідер ГО «Наш дім — Полтава»  Олександр Мамай: «Наша мета – згуртувати всіх, хто має можливість і бажає робити корисні справи для полтавців»

Кожен робочий день відомого полтавського бізнесмена, директора групи компаній «Інтер-Агро», а віднедавна й Лідера Громадського об’єднання «Наш дім — Полтава» Олександра Мамая розпочинається однаково. Він прокидається о шостій ранку, пробігає п’ять кілометрів, взимку пірнає в ополонку, а влітку – в спеціально приготовану холодну купель і вже з восьмої години починає вирішувати чиїсь проблеми. Адже кожного дня під його офісом у Полтаві збирається зо два десятки людей. Багато з них приходять сюди, без перебільшення, з останньою надією. Хворі, малозабезпечені, покинуті напризволяще державою…
«Народне радіо» давно розповідає про Олександра Мамая, як про людину, здатну вислухати, зрозуміти і реально допомогти. Сам виходець зі звичайної полтавської родини, він зумів розумно побудувати власний, тепер уже великий бізнес, але при цьому не зачерствів душею. Створене ним Громадське об’єднання «Наш дім — Полтава» тільки за останній час провело чимало благодійних акцій: подарувало сучасне обладнання для лікування вад зору міському кабінету охорони зору, масажне крісло для підтримки імунітету ВІЛ-позитивних дітей, відремонтувало перукарню для ветеранів , учасників та інвалідів Великої Вітчизняної війни «Ветеран». Провели активісти об’єднання й чимало масових заходів: кожному першокласнику Полтави подарували набір якісних канцтоварів, провели міську дитячу кількатижневу спартакіаду «Спортивна молодь — майбутнє міста», влаштували святкові обіди до Дня міста для дітей-інвалідів та ветеранів і інвалідів Великої Вітчизняної війни та Збройних сил, забезпечують зараз продуктовими наборами пенсіонерів Полтави, котрі мають пенсію меншу за мінімальну.

– Олександре Федоровичу, Ви – не лише успішний бізнесмен, а й людина, яка реально допомагає іншим. Тому перше, що хочеться запитати: навіщо це Вам потрібно?
– Мабуть, доречніше спитати не навіщо, а чому. Тому що я – корінний полтавчанин. У Полтаві народився, ріс і вчився. У Полтаві я закохався і створив сім’ю. Тут народилися мої діти – у мене їх троє, а нещодавно – й онука. Я дуже люблю своє рідне місто. Настільки, що навіть виїхати з нього у справах до Києва чи Харкова для мене – ціла проблема. Напевно саме тому я й не байдужий до проблем полтавців.

– Але ж далеко не всі, хто чогось досяг у житті, прагнуть допомагати ближньому. Люди люблять брати, а віддавати не поспішають…
– Ви знаєте, зараз я вже розумію, що мене до цього вело саме життя. Випробовувало й загартовувало із самого дитинства. А воно у мене було не по-дитячому важким. У 14 років я залишився головним годувальником у сім’ї.  Мама, Тамара Артемівна, все життя працювала на будівництві муляром. Робота важка, виснажлива, а зарплата – невелика. Щоб влаштуватися на роботу, мені довелося схитрувати – додати собі два роки. Працював улітку, та й під час навчання. Після школи швиденько робив уроки, сідав на велосипед – і на роботу, на другу зміну. Тому я не з чуток знаю, що таке важка праця, матеріальна скрута, і як це, коли нема звідки чекати допомоги. А як єдиний чоловік у сім’ї, я відчував відповідальність.

–    Багато підлітків потрапляють під вплив вулиці. Звідки у хлопця, фактично ще дитини, така відповідальність за свою родину?
– До 15 років я серйозно захоплювався спортом. Займався плаванням, потім – веслуванням на байдарках. Виконав норматив кандидата в майстри спорту, був членом юнацької збірної України, постійно їздив на змагання, збори... Напевно, саме завдяки цьому й не потрапив під вплив вулиці. Тоді я цього не розумів. А зараз намагаюсь так само виховувати молодшого сина Сергія, якому 9 років. Роблю все можливе, щоб весь його вільний час був зайнятий спортом, іншими цікавими справами.

СТВОРИВ СЕБЕ САМ

– Олександре Федоровичу, Ви одним із перших у Полтаві стали на нелегку стежину підприємництва, коли поняття бізнесу у нас тільки-но зароджувалося. З чого все починалося?

– Насправді, це доволі цікава історія. Після школи я працював слюсарем на Полтавському заводі металовиробів, а ввечері підробляв вантажником. Перший «міні-капітал» у мене був. Вийшло так, що один мій знайомий позичив у мене гроші. А віддав… цукром. Що робити? Цукор треба було якось продати. Я виїхав на базар і продав. Зрозумівши, що це досить вигідна справа, на виручені гроші знову купив цукор і так далі. Згодом поставив  торговий контейнер на Центральному ринку. Так все починалося… Свою власну справу – те, що маю сьогодні, – збирав по крихті, вкладав кожну копійку, працював і вдень, і вночі. Нині ж я навіть не уявляю себе без бізнесу.

– Сьогодні Ви очолюєте одне з найбільших агроформувань в області – ТОВ „Інтер-Агро”.  Що для Вас є своєрідним „ключиком” до успішного просування бізнесу? Чітка постановка цілей, згуртована команда чи потужний фінансовий ресурс?
– Напевно, все це в комплексі. Цілі треба собі ставити реальні. Команда „Інтер-Агро” – це керівники структурних підрозділів, яким повністю довіряю. Дехто з них поруч зі мною вже п’ятнадцять років. Я не змінив жодного директора в агроформуваннях, куди ми приходили з інвестиціями. Провідних спеціалістів, наприклад, агрономів, яких примічав у цих господарствах, я „перетягнув” до Полтави. Допоміг придбати їм тут квартири, забезпечив автомобілями. Проте, зайвих людей у нас немає. Кожен на своєму місці виконує свою роботу. Тому навіть під час кризи скорочень у нас не було.

– Таке враження, що у Вашому бізнесовому житті не було поразок. Чи таки траплялися?
– Чому ж, бувають… Але я не зупиняюсь. Знаєте, як збірна Бразилії з футболу – коли вони з кимось грають, говорять: „Ви нам заб’єте голів скільки зможете, а ми вам – скільки треба”. Я теж керуюся таким принципом.

З ПОЛТАВЦЯМИ І ДЛЯ ПОЛТАВЦІВ

– Олександре Федоровичу, створення громадського об’єднання „Наш дім – Полтава” – новий етап у Вашому житті?
– Розумієте, коли досягаєш певного рівня – можливо, фінансового чи вікового – замислюєшся над вічними цінностями, виникає бажання самореалізуватися, проявити себе. Тож, останні років вісім-десять я займаюся меценатством. Від душі. Допомагаю практично всім, хто звертається. А люди прямо на роботу приходять просити допомоги.

–    Чи не шкодуєте потім за витраченими грошима і як визначаєте кому саме допомогти?
—    Я не шкодую за відданими грошима, але завжди хочу контролювати, на які цілі вони пішли. Якщо до мене приходить мама з донькою, котрій треба 15 тисяч гривень для того, аби поїхати на конкурс краси за кордон, то на це я грошей не дам. А от якщо хтось запропонує провести масовий спортивний захід для полтавських дітей — це інша справа.
Колись прийшла до мене головна медсестра дитячого відділення психіатричної лікарні з проханням купити для їхнього відділення найпростіший комп’ютер. Я купив і попросив свою старшу доньку відвезти його туди. Вона повернулася і говорить: «Тату, поїдь у те відділення і подивися на нього сам». Я поїхав і побачив як обідають 60 дітей, котрі там лікуються. Переважно — це діти з інтернатів області. Побачене мене вразило настільки, що вже понад рік це відділення повністю харчується за рахунок «Інтер-Агро». Купили холодильник, пічки, посуд, повністю забезпечуємо продуктами. Звернувся тоді до медсестри з єдиним проханням — контролювати використання продуктів. А вона мені відповіла: щоб хтось з персоналу «потягнув» щось для себе — виключено. Бо усі медсестри постійно приносили з дому консервацію та інші продукти, аби нагодувати дітей. Тепер цим відділенням опікується моя донька і розповідає, що по закінченню чергового курсу лікування діти не хочуть повертатися до своїх інтернатів.
Постійно займаючись благодійництвом, прийшло розуміння, що треба створювати якесь об’єднання, аби можна було зробити ще більше добрих справ. Тим більше, що в мене є колеги-бізнесмени, котрим теж небайдуже майбутнє міста й області і які хочуть допомагати людям. Так і виникла громадська організація «Наш дім — Полтава». Наша мета – згуртувати всіх, хто має можливість і бажає робити корисні справи для полтавців. Разом нам вдасться зробити більше.

–    Турботи про малозабезпечених людей мала б брати на себе держава. А за великим рахунком – створювати такі умови життя, щоб слово „малозабезпечений” взагалі не вживалося…
–    Так має бути. Але це не так. Знаєте, є така притча. Іде хлопчик берегом моря, і бачить – хвилями викинуло морських зірок. Він бере їх і кидає назад у море. А хвилі викидають їх все більше і більше. Люди проходять повз нього, дивуються, мовляв, ти все одно не зможеш змінити ситуацію. А він узяв морську зірку і каже: зате оцій я допоможу. І кинув її у море. Звичайно, сам я не зміню ситуацію у нашій країні, а допомогти пенсіонерам, малозабезпеченим землякам – це я в змозі зробити. І робитиму це постійно.

–    Що Вам іще хотілося б зробити в найближчому майбутньому?
–    Насамперед – завершити те, що розпочав. Допомагати землякам конкретними справами. У бізнесі – мрію відкрити у Полтаві молокозавод, бо наше місто – чи не єдиний в Україні обласний центр, який не має власного молокозаводу. А ще – плануємо возити полтавських школярів на екскурсії до інших міст. Зараз спеціально для цього купуємо два новеньких автобуси на Львівському автозаводі. Перший автобус вже прибув у Полтаву. Для початку це будуть поїздки до Харкова та Дніпропетровська з відвідуванням цирку чи планетарію, повністю за рахунок «Наш Дім – Полтава» . Ми вже навіть започаткували відповідний конкурс серед учнів шкіл міста.